Розвиток альтернативної течії економічної теорії в умовах посилення конкуренції та поглиблення суперечностей ринкової економіки. Національна політична економія

Перша половина ХІХ ст. характеризується зміною соціально-економічної ситуації у Європі. Разом з розвитком ринкової економіки продовжується подальша структуризація та поляризація суспільства. Разом з формуванням основних класів та посиленням суперечностей між ними виникають ідеологічні течії і в суспільній думці, у тому числі й в економічній науці. Наряду з економічним лібералізмом, характерним для класичної політекономії, розвиваються економічні теорії соціалізму, комунізму, які виступали з критикою капіталізму та виступали проти приватної власності. Однак, незважаючи на суттєві відмінності цих течій, вони мали спільну рису – універсалізм та космополітизм економічної теорії. У той же час процес формування національних ринків, що відбувається в ХІХ ст., поставив проблему національних особливостей у становлення економік окремих держав. Особливо ця проблема була актуальна для європейських держав, які були позбавленні власної державності (Німеччина, Польща, Італія) і тільки ставали на шлях національного відродження, а їх економіка потребувала захисту, оскільки не здатна була конкурувати з економіками більш розвинених країн, які проповідували принципи економічної свободи у зовнішньоекономічних відносинах. Розвиток економічної думки у цих державах відбувається під впливом ідеології націоналізму й знаменує зародження альтернативної течії в економічній науці, яка пропонувала третій шлях розвитку, відмінний від економічного лібералізму класичної політекономії та соціалізму. Ця тенденція вилилась у виникнення історичного напрямку політичної економії в Німеччині, течії, яка здійснила серйозний вплив на подальший розвиток європейської економічної науки.

Предтечею цього напрямку став німецький економіст Фрідріх Ліст (1789 – 1846). Він виступив з критикою космополітизму класичної політекономії та її універсальних економічних законів. Ліст вважав, що „наука не має права не визнавати природи національних відносин”. На його думку, економічна наука повинна набути характеру національної економії, головною задачею якої є з’ясування факторів і умов розвитку нації та переходу її на вищий щабель економічного розвитку. Основні ідеї національної економії було викладено в головній праці Ф.Ліста „Національна система політичної економії” (1841). Ця книга являє собою план практичних дій по розвитку і піднесенню економіки Німеччини. Водночас у ній Ліст проводить глибоке і системне теоретичне обґрунтування запропонованих ним заходів.



Будучи прихильником економічних реформ, виступаючи за промисловий розвиток Німеччини та проти системи юнкерства, Ліст набув репутації революціонера, був заарештованим і просидів рік у в’язниці, а в 1825 р. вимушений був емігрувати до США, де займався бізнесом і публіцистикою. Там він розробив програму національної економічної політики для США, у якій накреслив той шлях, пройшовши який ця країна стала економічним лідером. У 1832 р. Ліст повертається у Європу в якості громадянина США та американського консула у Лейпцигу. Проте на батьківщині він знову піддається цькуванню і змушений переїхати до Франції.

Ідеї своєї економічної концепції Ліст сформував досліджуючи економічну історію країн, де йому довелося жити і працювати. З огляду на особливості становлення економік різних країн та нерівність їх економічного розвитку, Ліст робить висновок, що не існує спільних економічних законів, а економіки окремих країн розвивається за своїми власними законами. Тому для кожної країни характерна своя „національна економія” завдання якої полягає у визначенні найбільш сприятливих умов для розвитку продуктивних сил нації. В економічному розвитку націй Ліст виділяє п’ять стадій: стан дикості; пастухування; землеробство; землеробсько-мануфактурне та землеробсько-мануфактурно-торгове господарство. Різні нації можуть знаходитись на різних стадіях. Виходячи з цього, Ліст піддає критиці тазу Сміта та Рікардо про взаємо вигідність для країн вільної торгівлі. Він вважає, свобода торгівлі вигідна лише для країн, що стоять на однаковій стадії розвитку. Англія ж, забезпечивши собі світову гегемонію завдяки політиці протекціонізму, тепер навмисне нав’язує менш розвиненим країнам теорію фритредерства. На думку Ліста політика фритредерства законсервує економічне відставання менш розвинених країн. Перехід же до землеробсько-мануфактурно-торгової стадії не може відбутися сам собою через вільний товарообмін, а потребує державних заходів та консолідації усієї нації.

Концепції фритредерства Ф.Ліст протиставляє концепцію „виховного протекціонізму”. Суть його у здійсненні державою митного захисту галузей молодої національної промисловості аж поки вони не досягнуть конкурентоспроможності на міжнародному ринку. Запорукою переходу на вищу стадію економічного розвитку Ліст вважає консолідацію національних продуктивних сил. Характерно що продуктивні сили він тлумачить достатньо широко. Це все що здатне створювати багатство нації. До них відносяться різноманітні інститути, які можуть сприяти економічному розвитку нації, починаючи з релігії та моралі й закінчуючи державними інститутами.

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тому, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, .що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей ево­люції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національномуаспекті єдиною метою політекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії.Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне - це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний методдослідження представників цієї школи характеризує аналіз економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, дер­жавних інституцій тощо, тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817-1894). Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. У 1843 р. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погля­ду історичного методу».

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ, історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді дедалі більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цівілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не усвідомлювала історичної перспективи.

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878). Бруно Гільдебранд - автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, але у своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів».

Він значно рішучіше, ніж Рошер, критикує класичну політекономію: не визнає ефективності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною. Історія у Гільдебранда - це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальню­ючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебранд бере способи організації обміну продуктами. Дово­дячи свою теорію, він постійно шукає аргументи у класичній політекономії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821-1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Рошера, ні в Гільдебранда.

Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури - економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, наявні в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії узагальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаються незмінними, вона просто не може бути правильною.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Зрозуміло, що простежити формування цих ідей можна було, лише користуючись історичним методом дослідження. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичний метод дослі­дження і використали його для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напрямок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

У 70-х роках XIX ст. у Німеччині утворилася нова історична школа, ядром якої стали: Г. Шмоллер (1838-1917), Л. Брен-тано (1844-1931) і К. Бюхер (1877-1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тому, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі - етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір «Основи загального вчення про народне господарство» — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.

Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідовної низки подій. Своє завдання — «поглиблення історичного методу» - представники даної течії вбачали в написанні великих монографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих підприємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.

Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулюючу й спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільства. Шмоллер, наприклад, стверджував, що Прусська держава — це основна рушійна сила розвитку суспільства, найвагоміший речовий капітал. Він був активним прихильником міцної спадкової монархії, за допомогою якої можна вирішити будь-які соціальні суперечності.

На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активної культурної моделі, а економічна наука мала б визначати засоби або закони культурного розшарування в економічному аспекті, в такий спосіб забезпечуючи узгодження змін у культурі з економічним зростанням або спадом. Оскільки історія - це послідовність подій, то вичерпний запис минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку в майбутньому.

Важливого значення надавав Шмоллер моральному фактору у вирішенні робітничого питання. Він писав, що кращий засіб для його розв'язання - це виховання моральності в робітників задля того, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, активне тяжіння до об'єднання у профспілки, щоб запобігти посиленню революційного руху серед робітничого класу.

Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами.

У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894).

Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції.

Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення» порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ, і закликав детально й докладно описувати «навіть найнезначніші явища економічного життя», що, на його думку, матиме більшу наукову цінність, ніж теоретичні міркування. Фактично Брентано дотримувався позиції, що теоретична політична економія є зайвою, бо вона не має прикладного практичного значення.

Захищаючи інтереси ліберальної буржуазії, він пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги й демократичні права робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, а також споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер - автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

На засадах мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

- замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);

- міське господарство (виробництво для зовнішнього спо­живача, для безпосереднього обміну);

- народне господарство (коли товари проходять цілу низку господарств, перш ніж дійти до споживача).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечно, характер обміну відіграє важли­ву роль у визначенні якісних особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифікації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.

Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

- перша стадія пов'язується з домашнім, замкнутим виробництвом;

- друга - з працею ремісника на замовлення;

- третя - з працею ремісника на вільний ринок;

- четверта - з домашнім виробництвом для скупника;

- п'ята - з великим фабричним виробництвом.

К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.

До нової історичної школи можна зараховувати ще Вернера Зомбарта (1863-1941) і Макса Вебера (1864-1920). Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919-1927) є і одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обґрунтував концепцію соціального плюралізму. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, яка включає як старі, так і нові форми господарювання. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розвитку. У 1919—1920 рр. Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій «Історія господарства», який пізніше був виданий окремою книжкою. У ній подано стислий огляд економічної історії Європи з доісторичних часів і до XVIII ст.


2300795605036194.html
2300897799378186.html
    PR.RU™